Смішна і позитивна історія як жінка 45 років поїхала на зустріч випускників і чим це закінчилося.

Зустріч випускників (розповідь Уляни Меньшикової).

Приятелька моя, ясновельможна жінка сорока п’яти років піддалася на вмовляння однокурсників і поїхала на зустріч випускників. Не заморочуючись дорогими ресторанами народ вирішив відтягнутися на вечірці «Дискотека -90-х». Потрясти там животами і  волоссям. За однієї умови – всі будуть одягнуті в стилі тієї незабутньої епохи. Лосини, банани, кофти «Мальвіна».

Світлана Ігорівна – фінансовий аналітик, до всього підходить відповідально, дискотека теж не привід робити все аби-як, тому  постаралася на славу. Фігура (спасибі матері з батьком) до сих пір дозволяє одягнути і лосини, і юрексову кофту. Струнка, як бездомна собака (заздрю ​​мовчки, так). По погоді до цього шику і блиску Ігорівна додала білу курточку і півчобітки снігурочки. На голові зробила  розкішний капроновий «кінський хвіст», лице прикрасила хижими стрілами “до вух”, блискітки на щічки і швидко шмигнула в таксі, щоб сусіди з переляку міліцію не викликали. На зустріч з юністю.

І понеслося… І ніч сива, і вечір рожевий, і «я люблю вас дівчатка, я люблю вас хлопчики» і, звичайно ж «на білому-білому покривалі січня». Народ в екстазі мордується під дзеркальною кулею, лосини тріщать, люрекс вітрилами, всім добре і навіть більше. (В сумочках у дорослих дядь і тьоть, на догоду реконструкції епохи пляшечки з міцними спиртними напоями. Туалет-бар, все як на шкільній дискотеці).

І тут настає момент, коли дерева знову стають великими, машина часу під назвою «Джек Деніелс» включає маховики на всі обороти, сопло Лаваля димить, якоря летять в туман. Усе. На дворі рідненький 91-й рік. Всі юні  і вже готові стати учасниками різноманітних гормонально-кримінальних зведень.

Хтось вирішує виїхати нічним в Пітер і їде туди в плацкарті біля туалету, хтось розуміє, що якщо ось прям зараз він не попариться в лазні, то тут йому і смерть – мчить в баню, а у когось, ясна річ починає свербіти дике серце, якому дві години тому потрібен був спокій, а тут різко змінилася парадигма буття і спокою різко перехотілося, а захотілося кохання і щастя, нехай навіть і ненадовго.

Світлана не встигла приєднатися ні до ленінградців, ні до банщиків, ні до Лариси Огудалової. Доля сама її знайшла і вказала потрібний напрямок. Перстом. (У долі є перст, хто не знає раптом).

Перст виявився чоловічим і на ньому була каблучка  з білого металу з чорним плоским каменем. Чоловік красиво танцював віддалік і плавно водив руками в просторі, як лебідь. І перстом своїм зачепив Світланин  капроновий хвіст, яким вона не менш красиво трясла віддалік. І коли каблучка з чорним каменем лірично налаштованого чоловіка зустрілося з чорним волосяним капроном жінки сталося те, що й повинно було статися..

Перстень, на якому трохи відійшов затискач типу «корнеровий каст», зачепився за великий жмут вороного волосся, (а справа була в енергійному танці, нагадаю) і, голова Світлани Ігорівни, що дивом залишилася в пазах шийних хребців, залишилася без розкішної прикраси. Хвіст був вирваний, натурально «з м’ясом», і лише покручені шпильки, що стирчали з-під кущика, стягненого для надійності аптечною гумкою, живого волосся стирчали з її так раптово осиротілої голови.

Танцюрист Диско, у якого раптом на пальці виросло волосся, придбанню порадів не відразу, у вихорі лихого танцю не до цього. А, помітивши, почав ламатися тілом і рукою, як потрапивший під тисячу вольт електрик, в надії позбутися від страшної чорної тварі, що забажала зазіхнути на його ювелірну прикрасу і перст, прикрашений нею. Світлана Ігорівна теж зі свого боку зробила якісь дії – впала від несподіванки і сили інерції на підлогу і зробивши там кілька, які здавалися з боку танцювальними, рухів тіла (брейк-дансом мало кого здивуєш на такому заході. Людина не падає – вона танцює) підскочила до лебедя і почала відривати свою сирітку-зачіску від долоні незграбного танцюриста.

Напруження наростало і під звуки композиції «Вулиця троянд» хеві-метал-групи «Арія» Ігорівна піднатужилася і рвонула своє волосся з повним запалом. Ну звичайно ж вона перемогла. Зачіска, з «кінського хвоста», яка за час битви пройшла кілька етапів перетворення, повернулася до своєї господині у вигляді наповнювача для матраців, але кого це хвилювало в той момент. «Волосся» повернулося до господині – фінансового аналітика.

Чоловік же, навпаки, отримав більш значний збиток. «Корнеровий каст» розчепірив свої зачіпки і прекрасний чорний камінь покинув гніздечко і осиротив каблучку. Упав чорний камінчик на антрацитову підлогу і згинув, як і не було його. Чоловік засмутився. Подивився на палець з безкам’яним колечком, потім на Ігорівну і встав на коліна, акуратно в кульмінаційному крику соліста Арії: «Я люблю і ненавиджу тебе, воуовоуо!», як раз перед бас соло, де душа рветься на тисячу безпритульних котиків. Ігорівна, яка не так давно вийшла зі складної фігури нижнього брейку зрозуміла, що на коліна чоловік опустився вимушено, як і вона свого часу, підкорившись законам фізики. А вона хоч і фінансовий аналітик, але все ж баб… (виправлено) жінка з душею і тямуща. Зрозуміла, що чоловік щось шукає і поповзла до нього назустріч, не шкодуючи лосин.

– Вам допомогти?!, – прокричала Ігорівна, перекриваючи соло басів .

– Допомогла вже, спасибі!, – гаркнув у відповідь чоловік.

– Не кричи на мене, розчепірив пальці на весь танцпол, трохи голову мені не відірвав!, – заволала ображена тоном випадкового співрозмовника Ігорівна.

– Волосся і зуби треба мати свої в цьому віці, – огризнувся дядько, – розмахалася тут своїм помелом!

Ігорівна зрозуміла, що допомога чуваку не потрібна і, вставши з колін, вирушила в клозет поправляти непоправиме.

Вибравшись з під магії дзеркальної кулі, Ігорівна продефілювала в дамську кімнату войовничо розмахуючи пошарпаним хвостом з еко-капрону. Перст долі і тут не залишив жінку в спокої і впевнено заштовхнув її в чоловічий туалет, де за дивним збігом обставин нікого не було. Настінні пісуари нітрохи не збентежили Ігорівну, яка вирішила, що це біде. Вона в три хвилини розчесала свій понівечений хвіст, розпрямила шпильки і знову перетворилася на королеву-вамп. Викликала таксі, пора і честь знати, наплясалася до крові і, як водиться, «на доріжку», зайшла в одну з кабінок.

-…Саня, та я не знаю, що робити! Чорт мене смикнув взяти цю каблучку, брат, приїхав на один день, покинув його на столику… Та не регочи ти, воно у нас «щасливим» вважається, від діда по старшинству переходить… Сам ти дурень, перестань сміятись, допоможи ювеліра знайти. Брат вранці відлітає!

Ігорівна, зачаївшись в кабіні, вислухала весь діалог до кінця, секунду подумала, розправила зморшки на лосинах і голосно вийшла з кабінки.

– Я вам допоможу, поїхали, є у мене хороший ювелір!

Чоловік-страждалець вже встиг влаштуватися біля настінного пісуара і категорично не зрадів благій вісті, яку принесла йому з кабінки Ігорівна.

– Жінко! Ви хоч відверніться чи що, – простогнав чоловік, вже не спроможний зупинити процес.

– А, так, вибачте! А що ви робите в жіночому туалеті?!, – підтримала світську бесіду Ігорівна, повернувшись спиною до постраждалого.

Чоловік подивився в брудну після кульбітів нижнього брейка спину божевільної молодички і ввічливо сказав.

– Ти йди на двері із зворотного боку глянь і там мене почекай.

– Гм… Перепутала… Це від нервів, вибачте…

Наступні півгодини Світлана розшукувала свого приятеля-ювеліра, мужик сумував поблизу. Вибір у нього був невеликий, серед ночі знайти майстра по ремонту каблучок, який би не спав, складно. Світланин шкільний друзяка, діамантових справ майстер не спав і готовий був допомогти, але виявилося, що їхати потрібно за місто. Далеко. Сто кілометрів.

– Їдемо?!

– Їдемо… Вибору немає. Не знаю, чи то дякувати вам, то чи злитися… Нам же потрібно до ранкового рейсу встигнути потім в аеропорт…

Світлана в черговий раз подякувала Господу, що вона незаміжня. Одна морока ці чоловіки, що вічно сумніваються. Таксист, дуже здивований маршруту, який радикально змінився, все ж погодився відвезти пару невдах, які запропонували просто казковий гонорар за складний маршрут.

– Олексій, – на п’ятдесятому кілометрі представився чоловік.

– Світлана… Ігорівна…

– Та вже після того, що між нами сталося, яка ти вже Ігорівна… Свєта ти, – і Олексій вперше посміхнувся. Добре посміхнувся.

І ось тут ось все. На п’ятдесятому кілометрі Калузького шосе Ігорівна відчула себе дуже незатишно. У брудній білій куртці, капроновому хвості і блискучих лосинах. Олексія не можна було назвати красенем, але посмішка… Посмішка була приголомшлива і голос. Від такого голосу хвости з голів самі відлітають, без механічного впливу. Решту п’ятдесят кілометрів він розповідав Ігорівні історію каблучки, яку було зроблено для його прадіда пітерським ювеліром, ще до революції з рідкісного металу, з рідкісним же каменем, абсолютно пласким, не схильним ні до подряпин, ні до ударів. І передавали цей перстень старшому в роду. Кільце носить його старший брат, який ненадовго приїхав додому  у справах і випадково, похапцем залишив його на столі. Дарувати-втрачати-продавати каблучку за сімейною легендою ніяк не можна. Біда буде.

– Я його приміряв просто, не збирався в ньому йти в клуб, та й в клуб не збирався, колеги наполягли, підтримати корпоративний дух. Підтримав…

Глибокої ночі, десь під Калугою, величезний, як ведмідь ювелір крутив у величезних своїх пальцях важко поранену сімейну реліквію Олексія. Важко зітхав, жував губами, набирав повітря, щоб щось сказати, не говорив, шумно видихав.

– Свєтка, йдіть ви в баню. Та не зиркай ти так, у мене лазня з вечора, гаряча ще. Поки я кумекати буду що і як – попаритеся. Олексій, підкинь там, для жару. Таксиста свого теж кличте, нехай людина з дороги відігріється. А, так, Льоха, там в передбаннику в холодильнику медовуха. Хороша. Після лазні – краще і не треба.

Баня, розміром з хороший п’ятистінок проковтнула трьох мандрівників. Чоловіки підкинули дров, Ігорівна, поки лазня «доходила» найшла хазяйські запаси і в великому передбаннику, біля каміна накрила стіл. Напарившись, розлили по великим пивним кухлям медовухи. Добре пішла. Пінна, холодна, солодка, трохи з гіркуватістю (з гречаного меду робили).

– Готово!, – в передбанник увійшов ювелір, – приймай роботу!

– Дякуємо! Спасибі, ви мене від вірної смерті врятували! – Олексій потягнувся за гаманцем.

– Відставити!, – гаркнув золотих справ майстер, – Їй спасибі кажи, не взявся б для кого іншого. Збирайтеся, а то аеропорт вас не прийме. Світлано, сумку захопи, я там зібрав дечого в дорогу вам. Щоб веселіше їхати було.

Швидко зібралися, стрибнули в машину і помчали. Телефон Олексія розривався від дзвінків брата.

– Та облиш ти виправдовуватися вже, встигнемо ми до літака, – обертається таксист.

Ігорівна вивуджує з сумки, зібраної турботливим ювеліром, запітнілу пляшку медовухи і пляшку вишневої настоянки. Бутерброди з м’ясом і салом. Ігорівна, не знайшовши в сумці склянки, п’є з горла «за знайомство, за зустріч», закушує. І в одну мить все зникає. Темно.

****

Ігорівна летить і летить по якомусь страшному чорному тунелю, намагається кричати, але пересохлий рот не відкривається і навіть сип не зривається з її знекровлених губ. Вона намагається поворухнутися, але марно. Окремо від тіла вона відчуває одну зі своїх рук, але визначити – права чи ліва, не може. Долоню непізнаною руки набуває чутливість і Ігорівна відчуває тепло, потихеньку починає ворушити нечуттєвими ще, немов відмороженими пальцями, пальці плутаються в чомусь пружно-кудлатому. Повертається нюх і в ніс просочується неприємний запах чогось жарко-нутряного, знайомого, але невизначеного.

– Так, – мозок Ігорівни починає функціонувати слідом за кінцівкою, – танці, кільце, ювелір, баня, дорога в аеропорт… Ааааааа, Божечки, миленький, за що? Аварія!!! Ми потрапили в аварію!!! Господи, де я?! Я в реанімації або я померла?! Судячи по сморіду і вовні під рукою я вже в пеклі… Господи, прости мене, Господи, я не хочу в пекло, я додому хочу!!! Аааууу…

І тут безмовний крик переходить в справжній. Ігорівна відкриває очі і починає кричати вже хорошим мужицьким басом. В очі їй дивиться чорт. Справжній бородатий чорт.

– Оооо, згинь, нечиста морда, я була хорошою дівчинкою!

Тут до Ігорівни доходить, що очі вже щосили дивляться, а руки з ногами щосили ворушаться.

Нечистим, що очікував Ігорівну біля дверей пекла, виявився її улюблений пес Мирон, якого добу ніхто не вигулював і який був готовий прикинутися хоч ким, аби його вивели на двір. Входом до пекла був передпокій в квартирі Ігорівни, де на килимку «Ласкаво просимо» вона мирно спала, поки пес не розбудив її. Постогнуючи і підвиваючи Ігорівна стала на коліна і незграбними стрибками рушила в бік кухні. Рот зсередини перетворився в муфельну піч, яку забули відключити.

Проповзаючи повз величезне, в повний зріст дзеркало в передпокої Ігорівна навмисно відвернулася, щоб не померти від страху вже по- справжньому. Біда звалилася на неї, коли вона ціною неймовірних зусиль намагалася підтягнутися на стільниці, для того, щоб прийняти вертикальне положення. Вивівши підборіддя в положення «на планку» Світлана ніс до носа зіткнулася зі своїм, спотвореним відображенням в дзеркальному металевому чайнику. Крикнувши чайкою, Ігорівна пішла під стіл. В кутку, не впізнаючи свою добропорядну господиню, присівши і трясучись від страху, інтелігентний собака Мирон виливав з себе добову калюжу на ламінат кольору «морозна свіжість». На стільниці, підтягшись з десятої спроби, Ігорівна знайшла записку. «Світлано, дякую за ВСЕ». «Все» було підкреслено двома розмашистими лініями, що залишало для самотньої жінки великий простір для роздумів.

Три доби відходила Ігорівна від внутрішньої ганьби, а потім все забулося і владналося. Іноді вона згадувала чарівного й усміхненого Олексія, але це було все так, несерйозно і трохи соромно.

****

Через півроку Ігорівну підвищили і перевели в головне управління аналізувати фінанси вже на більш високому рівні. На прийом до генерального директора планово викликали ще кількох провідних фахівців, з якими Ігорівна в приймальні очікувала аудієнції. Директор, як це і водиться у начальників – затримувався. Через пів години очікувань вона вийшла «на хвилинку попудрити щічки». Місце для припудрювання знаходилося в кінці коридору, куди Ігорівна і рвонула, щоб не пропустити приїзд генерального. Швидко заскочила у відчинені двері, закрилася зсередини.

– Жінко, це чоловічий туалет! Жіночий навпроти!

Біля навісного пісуара стояв Олексій…

– Ігорівна!!! Ти?!! Ааааа!!!! Стій! Стій я сказав!!! Не йди!!!

Ігорівна, вирвавши ручку «з м’ясом», одним стрибком перескочила в «дамський зал», забувши навіщо вона туди шла.

– Свєтка, відкривай! Відкривай, я сказав! У мене п’ять хвилин, люди чекають!!!

В голові Ігорівни вогняними сполохами металися слова записки «спасибі за все», серце тарабанить перфоратором, вибиваючи ребра.

– Ігорівна, я зараз двері виламаю, виходь! , – тихо прошипів в одвірок Олексій.

– Зламає, – понуро подумала Світлана і вишла.

– Світлано, ти як тут опинилася?! Ти тільки не тікай, я тебе прошу. У мене зустріч зараз, хвилин на тридцять, не більше, ти почекай в приймальні, секретар тобі чай, каву подасть. Не йди, добре?

Олексій волок Ігорівну прямо в кабінет генерального.

– Добрий день всім, вибачте, затримався, справи. Катя, ось цю даму пригости чаєм і не відпускати, поки я не завершу.

– Олексій Ілліч, ця, гм, дама – наш новий керівник аналітичного відділу Світлана Ігорівна, навряд чи вона раніше вас звільниться, – посміхається секретар.

****

Ігорівна та Ілліч ось уже як пів року живуть разом. Страшну історію про те, як же вони все-таки добралися до аеропорту повідав брат Олексія, пристойна і серйозна людина. За сорок хвилин до його вильоту в аеропорт увірвалися дві дуже п’яних і дуже брудних людини. Один з чоловіків ніс в руках кінський хвіст, розмахуючи ним, як прапором, друга людина пила з пластикової пляшки каламутну жовту рідину і смачно заїдала її хлібом з салом. Ці брудні веселуни вручили братові каблучку і помчали «продовжувати банкет».

З слів Олексія по дорозі «на банкет» у нього відключилася свідомість і що було далі, він не пам’ятає. Ігорівна, як ми вже знаємо, відключилася ще в машині.

Історія записки відкрилася пізніше, коли через вісім місяців після цих доленосних подій, до Свєтки з’явився таксист і повернув їй борг в п’ятдесят тисяч, які вона в нестямі йому люб’язно позичила, забувши про це. А людина, мало того, що в письмовій формі подякувала, так ще і гроші повернула. Чесний хлопець. Завдяки йому і стало відомо, що Свєтка з Олексієм після аеропорту благополучно заснули в машині і він їх розвіз по адресам. Як йому вдалося вивідати ці адреси у катастрофічно п’яних людей – Бог знає, але на те він і таксист. Це його робота.

Перстень, як розповів ювелір, був копійчаним і гроша ламаного не коштувало в базарний день. Не захотів засмучувати ні Ігорівну, ні господаря, які приїхали за сто верст лагодити сімейну реліквію. Чи то прадіда хтось обдурив, то чи прадід всім казок наплів про дорожнечу, невідомо. Але факт залишається фактом – Олексію й Ігорівні без цього перстня ніколи б не зустрітися. А, так, ще ж капроновий хвіст і дискотека 90-х, точно! А це вічні цінності, поки ми живі, звісно.

Автор Уляна Меньшикова.

Реклама
Загрузка...