Скажи

У мене росте син. Хлопчик. З усіма притаманними хлопчикам захопленнями: поганяти на ровері, залізти на паркан, перестрибнути калюжу … Ну і звичайно, пограти в машинки. Машинки взагалі наше все: ми на них вчилися рахувати, розрізняти право-ліво, освоювали кольори і відтінки. І навіть коли говорити Матвій ще толком не вмів, він знався на марках:
Ма-ма – ме! – і тикає на мерседес.
Ма-ма – ми! – дивишся і правда, Міцубісі їде.
Ма-ма – ма! – ні, це він не заїкається, це мазда!
Вдома, само собою, у нас зібрана всіляка техніка, будуються гаражі, дороги, тунелі, паркінги, трапляються аварії, ламаються світлофори, відбувається ремонт дороги. Під все це син захоплено грає і змушує грати всіх оточуючих. З усіх домашніх я найбільш доступний об’єкт, тому повзаю по ковриках поруч і натхненно бі-бі-каю. У людей похилого віку бувають пролежні від лежання, а у мене «проползні» від повзання. Ви коли-небудь бачили мозолі на колінах? Я бачила!
Я не любила грати в машинки. Спочатку. А потім … взагалі зненавиділа. Але я не могла зізнатися в цьому Матвію, мені здавалося, що я його цим засмучу. А що люди скажуть? Так вона навіть в машинки з сином не грає !!! Ганьба!
І я самовіддано грала. До трьох років, до трьох з половиною, до чотирьох. Так коли ж він почне це робити сам ?!


А потім одного вечора, раптом, ні з того ні з сього, без підготовки, пошепки і на вушко, відкрила Матвію страшну таємницю – мама не любить грати в машинки. Ніяк. Зовсім. Абсолютно.
– Правда? – здивувався син.
Подумав пару хвилин і виніс контрпропозицію:

– Тоді давай так: весь тиждень я граю в машинки сам. Разом ми знайдемо інше заняття, яке нам подобається обом, наприклад, лего ж ти любиш? І пазли. І книжки. І розфарбовувати ще. Але раз на тиждень ми будемо грати в машинки разом. Добре?
ДОБРЕ??? Так це просто чарівно! Це моя особиста довічна відпустка! Алілуя!
Я довго думаю над цим випадком, заглядаю в нього з різних сторін, розбираю його в своїй голові. Там, в моїй голові, взагалі все любить покрутитися, як в барабані пральної машинки. Іноді просто сполоснуться думки та й вилізуть. А іноді киплять на найвищих температурах годинами, віджимаються на найбільших обертах, витягуються всі зім’яті і знову відправляються в барабан – недопралися.
Ось і цей випадок з машинками я кидаю в свою корзину для прання. Кошик для осмислення й іноді прозріння.
Крім чергового подиву, який же розважливий і дорослий у мене хлопчик, я пізнаю ще одну річ. Таку важливу і таку просту. Називається річ «скажи».
Не любиш грати в машинки – скажи.
Не хочеш сьогодні гостей – скажи.
Мрієш забити на підготовку і відварити пельменів – скажи.
Скажи – і тебе почують. І ті, хто любить, зрозуміють. І, швидше за все, погодяться. А ті, хто не зрозуміє, живуть тільки в твоїй голові (ну в моїй або у вашій, або ось в тій блондинистій, або в цій бородатій).
Скажи – і дихати стане легше. І жити радісніше. І ще – трішечки чесніше. Ти тільки – СКАЖИ!

Автор:
Льоля Тарасевич

Реклама
Загрузка...