Неймовірна історія з життя Фаїни Раневської

Цю історію про Фаїну Раневську розповів кінорежисер Яків Сегель. Він обожнював знамениту актрису, часто бував у неї вдома і потім, переповнений враженнями, ділився ними.

В кінці п’ятдесятих Фаїну Георгіївну відшукали родичі і вона змогла виїхати до Румунії і побачитися з матір’ю, з якою розлучилася сорок років тому. Сестра Ізабелла жила в Парижі. Після смерті чоловіка її матеріальне становище погіршилося і вона вирішила переїхати до знаменитої сестри, яка, як вона припускала, при всіх її званнях купається в розкоші. Зрадівши, що в її житті з’явиться перша рідна людина, Раневська розвинула бурхливу діяльність і домоглася дозволу для сестри повернутися в СРСР. Щаслива, вона зустріла її, обняла, поцілувала і повезла додому. Вони під’їхали до висотного будинку на Котельнечиській набережній.

– Це мій будинок, – з гордістю повідомила Фаїна Георгіївна сестрі.

Ізабелла не здивувалася: саме в такому будинку повинна жити її знаменита сестра. Тільки поцікавилася:

– У тебе тут апартаменти або цілий поверх?

Коли Раневська завела її в свою малогабаритну двокімнатну квартирку, сестра здивовано запитала:

– Фаїночка, чому ти живеш в майстерні а не на віллі?

Спритна Фаїна Георгіївна пояснила:

– Моя вілла ремонтується.

Але паризьку гостю це не заспокоїло.

– Чому майстерня така маленька? Скільки в ній «житлових» метрів?

– Цілих двадцять сім, – гордо повідомила Раневська.

– Але це ж тісно! – заголосила Ізабелла. – Це ж злидні!

– Це не злидні! – розлютилася Раневська, – у нас це вважається добре. Цей будинок – елітний. У ньому живуть найвідоміші люди: артисти, режисери, письменники. Тут живе сама Уланова!

Прізвище Уланової подіяло: зітхнувши, Ізабелла стала розпаковувати свої валізи в наданій їй кімнатці. Але вона так і не змогла зрозуміти, чому цей будинок називається елітним: внизу кінотеатр і хлібний магазин, рано вранці вантажники вивантажували товар, перегукувались, шуміли, влаштовували всім мешканцям «прокидання». А вечорами, в десять, об одинадцятій, о дванадцятій закінчувалися сеанси і натовп глядачів вивалювався з кінозалу, голосно обговорюючи переглянутий фільм

-Я живу над «хлібом і видовищами», – жартувала Фаїна Георгіївна, але на сестру це не діяло.

– За що тебе засудили жити в такій камері? Ти, напевно, в чомусь завинила.

У перший же день приїзду, незважаючи на літню спеку, Ізабелла натягнула панчохи, одягла шовкове пальто, рукавички, капелюшок, побризкала себе «Шанель», і повідомила сестрі:

– Фаїночка, я йду в м’ясну лавку, куплю бон-філе і приготую вечерю.

– Не треба! – з жахом вигукнула Раневська.

У країні панували процвітаючий дефіцит і вічні черги – вона розуміла, як це подіє на непідготовлену жительку Парижа.

– Не треба, я сама куплю.

– Фаїночка, бон-філе треба вміти вибирати, а я це вмію, – з гордістю заявила Ізабелла і попрямувала до вхідних дверей. Раневська, як на танк, кинулася їй напереріз.

– Я піду з тобою!

– Один фунт м’яса вибирати удвох – це нонсенс! – заявила сестра і вийшла з квартири.

Раневська зробила останню спробу врятувати сестру від шоку радянської дійсності.

– Але ти ж не знаєш, де наші магазини!

Та обернулася і з поблажливою посмішкою дорікнула:

– Ти думаєш, я не зможу знайти м’ясну лавку?

І зникла в ліфті. Раневська впала в крісло, уявляючи собі наслідки першої зустрічі іноземки-сестри з розвиненим радянським соціалізмом. Але кажуть же, що Бог допомагає юродивим і блаженним: буквально через квартал Ізабелла Георгіївна натрапила на маленький магазинчик, вивіска над яким обіцяла «М’ясні вироби». Вона заглянула всередину: у прилавка юрбилася і гула черга, спітнілий м’ясник кидав на ваги відрубані ним хрящі і жили, називаючи їх м’ясом, а в касовому віконці товста касирка з вежею фарбованого волосся на голові, як собака з будки, періодично облаювала покупців. Бочком, бочком Ізабелла пробралася до прилавка і звернулася до продавця:

– Добрий день, пане! Як ви себе почуваєте?

Покупці зрозуміли, що це цирк, причому, безкоштовний, і, як в стоп-кадрі, всі завмерли і затихли. Навіть спітнілий м’ясник не доніс до ваг чергову порцію «м’ясних виробів». А колишня парижанка продовжувала:

– Як ви спите, місьє?… Якщо вас мучить безсоння, спробуйте перед сном прийняти дві столові ложки коньячка, бажано «Хенессі»… А як ваші діти, місьє? Ви їх не караєте?… Не можна карати дітей – можна втратити духовний зв’язок з ними. Ви зі мною згідні, місьє?

– Так, – нарешті, видавив із себе сторопілий м’ясник і на підтвердження кивнув.

– Я і не сумнівалась. Ви схожі на мого вчителя словесності: у вас на обличчі проступає інтелект.

Не дуже розуміючи, що саме проступає у нього на обличчі, м’ясник, на всякий випадок, змахнув з лиця піт.

– Місьє, – перейшла до справи Ізабелла Георгіївна, – мені потрібно півтора фунта бон-філе. Сподіваюся, у вас є?

– Так, – кивнув месьє м’ясник і пірнув в комору. Його довго не було, очевидно, він ловив теля, зловив його, зарізав і готував бон-філе. Повернувся вже зі зваженою і загорнутою в папір порцією мяса.

– Спасибі, – подякувала Ізабелла. І додала:

– Я буду приходити до вас по вівторках і п’ятницях, о четвертій годині дня. Вас це влаштовує?

– Так, – в третій раз кивнув м’ясник. Розплатившись в касі, Ізабелла Георгіївна порадувала товсту касирку, вказавши на її знебарвлене перекисом волосся, закручене на голові в важку вежу:

– У вас дуже модний колір волосся, мадам, в Парижі всі жінки теж фарбуються в блондинок. Але вам краще розпустити волосся, щоб кучері лежали на плечах: розпущене волосся, мадам, прикрасить ваше привітне обличчя.

Задоволена касирка засунула два вказівні пальці собі за обидві щоки і стала з силою розтягувати їх, намагаючись усміхнутись. Коли, повернувшись додому, Ізабелла розгорнула пакет , Фаїна Георгіївна ахнула: такого свіжого м’яса вона давно не бачила, очевидно, м’ясник відрізав його зі своїх особистих запасів.

– Бон-філе треба вміти вибирати! – гордо заявила Ізабелла.

С тих пір щовівторка та щоп’ятниці вона відвідувала «М’ясні вироби». У ці дні, рівно о четвертій годині, м’ясник відпускав касирку, закривав магазин, вішав на двері табличку «Переоблік», ставив поруч з прилавком велике старовинне крісло, куплене в антикварному магазині, садовив в нього свою дорогу гостю, і вона годинами розповідала йому про паризьке життя, про Лувр, про Ейфелеву вежу, про Єлисейські поля… А він, підперши голову долонею, все слухав її, слухав, слухав… і на обличчі його раптом з’являлася несподівана, наївна, дитяча посмішка…

Реклама
Загрузка...