Можна до телефону попросити Ніну?

Добра історія!

– Можна попросити до телефону Ніну? – сказав я.
– Це я, Ніна.
– Так? Чому в тебе такий дивний голос?
– Дивний голос?
– Не твій. Незвичний. Ти засмучена чимось?
– Не знаю.
– Може, мені не варто було дзвонити?
– А хто говорить?
– Відколи ти перестала мене впізнавати?
– Кого впізнавати?

Голос був молодший за Нінин років на двадцять. А насправді Нінин голос лише років на п’ять молодший за господиню. Якщо людину не знаєш, по голосу її вік вгадати важко. Голоси часто старіють раніше власників. Або довго залишаються молодими.

– Ну гаразд, – сказав я. – Послухай, я дзвоню тобі майже у справі.
– Напевно, ви все-таки помилилися номером, – наполягала Ніна. – Я вас не знаю.
– Це я, Вадим, Вадік, Вадим Миколайович! Що з тобою?
– Ну ось! – Ніна зітхнула, ніби їй шкода було припиняти розмову. – Я не знаю ніякого Вадика і Вадима Миколайовича.
– Вибачте, – вибачився я і повісив трубку.

Я не відразу набрав номер знову. Звичайно, я просто не туди потрапив. Мої пальці не хотіли дзвонити Ніні. І набрали не той номер. А чому вони не хотіли?

Я відшукав на столі пачку кубинських сигарет. Міцних, як сигари. Їх, напевно, роблять з обрізків сигар. Яка у мене може бути справа до Ніни? Або майже справа? Ніякої. Просто хотілося спитати як вона. А якщо її немає вдома, це нічого не змінює. Вона може бути, наприклад, у мами. Або в театрі, тому що вона тисячу років не була в театрі.

Я подзвонив Ніні.

– Ніна? – запитав я.
– Ні, Вадим Миколайович, – відповіла Ніна. – Ви знову помилилися. Ви який номер набираєте?
– 149-40-89.
– А у мене Арбат – один – тридцять два – п’ять три.
– Звичайно, – сказав я. – Арбат – це чотири?
– Арбат – це Р.
– Нічого спільного, – пробурмотів я. – Вибачте, Ніна.
– Будь ласка, – сказала Ніна. – Я все одно не зайнята.
– Постараюся до вас більше не потрапляти, – пообіцяв я. – Десь заклинило. Ось і потрапляю до вас. Дуже погано телефон працює.
– Так, – погодилася Ніна.

Я повісив трубку.

Треба почекати. Або набрати сотню. Час. Щось замкнеться в переплутаних лініях на станції. І я додзвонюсь. «Двадцять друга година рівно», – відповіла жінка по телефону 100. Я раптом подумав, що якщо її голос записали давно, десять років тому, то вона набирає номер 100, коли їй нудно, коли вона одна вдома, і слухає свій голос, свій молодий голос. А може бути, вона померла. І тоді її син або чоловік, який її любив, набирає сотню і слухає її голос.

Я подзвонив Ніні.

– Я вас слухаю, – відгукнулася Ніна молодим голосом. – Це знову ви, Вадиме Миколайовичу?
– Так, – сказав я. – Мабуть, наші телефони з’єдналися намертво. Ви тільки не гнівайтесь, не думайте, що я жартую. Я дуже ретельно набирав номер, який мені потрібен.
– Звичайно, звичайно, – швидко погодилася Ніна. – Я ні на хвилину не подумала. А ви дуже поспішаєте, Вадиме Миколайовичу?
– Ні, – відповів я.
– У вас важлива справа до Ніни?
– Ні, я просто хотів дізнатися, чи вдома вона.
– Скучили?
– Як вам сказати…
– Я розумію, ревнуєте, – припустила Ніна.
– Ви смішна людина, – сказав я. – Скільки вам років, Ніна?
– Тринадцять. А вам?
– Більше сорока. Між нами товстенна стіна з цегли.
– І кожна цеглина – це місяць, правда?
– Навіть один день може бути цеглиною.
– Так, – зітхнула Ніна, – тоді це дуже товста стіна. А про що ви думаєте зараз?
– Важко відповісти. В дану хвилину ні про що. Я ж розмовляю з вами.
– А якби вам було тринадцять років або навіть п’ятнадцять, ми могли б познайомитися, – сказала Ніна. – Це було б дуже смішно. Я б сказала: приїжджайте завтра увечері до пам’ятника Пушкіну. Я вас буду чекати о сьомій годині рівно. І ми б один одного не впізнали. Ви де зустрічаєтеся з Ніною?
– По-різному.
– І біля Пушкіна?
– Не зовсім. Ми якось зустрічалися у «Росії».
– Де?
– Біля кінотеатру «Росія».
– Не знаю.
– Ну, на Пушкінській.
– Все одно чомусь не знаю. Ви, напевно, жартуєте. Я добре знаю Пушкінську площу.
– Не важливо, – сказав я.
– Чому?
– Це було давно.
– Коли?

Дівчинці не хотілося класти трубку. Чомусь вона наполегливо продовжувала розмову.

– Ви одна вдома? – запитав я.
– Так. Мама у вечірню зміну працює. Вона медсестра в госпіталі. Вона на ніч залишиться. Вона могла б прийти і сьогодні, але забула вдома пропускний.
– Ага, – погодився я. – Гаразд, лягай спати, дівчинко. Завтра в школу.
– Ви зі мною заговорили як з дитиною.
– Ні, що ти, я говорю з тобою як з дорослою.
– Дякую. Тільки самі, якщо хочете, лягайте спати о сьомій годині. До побачення. І більше не дзвоніть своїй Ніні. А то знову до мене потрапите. І розбудите мене, маленьку дівчинку.

Я повісив трубку. Потім увімкнув телевізор і дізнався про те, що місяцехід пройшов за зміну 337 ​​метрів. Місяцехід займався справою, а я байдикував. В останній раз я вирішив зателефонувати Ніні вже годині об одинадцятій, цілу годину займав себе дурницями і вирішив, що, якщо знову потраплю на дівчинку, покладу трубку відразу.

– Я так і знала, що ви ще раз подзвоните, – сказала Ніна, підійшовши до телефону. – Тільки не кладіть трубку. Мені, чесне слово, дуже нудно. І читати нічого. І спати ще рано.
– Гаразд, – погодився я. – Давайте розмовляти. А чому ви так пізно не спите?
– Зараз тільки вісім, – сказала Ніна.
– У вас годинник відстає, – відгукнувся я. – Вже дванадцята година.

Ніна засміялася. Сміх у неї був хороший, м’який.

– Вам так хочеться мене спекатися, що просто жах, – пояснила вона. – Зараз жовтень, і тому стемніло. І вам здається, що вже ніч.
– Тепер ваша черга жартувати? – запитав я.
– Ні, я не жартую. У вас не тільки годинник бреше, але і календар бреше.
– Чому бреше?
– А ви зараз мені скажете, що у вас зовсім не жовтень, а лютий.
– Ні, грудень, – відповів я. І чомусь, ніби сам собі не повірив, подивився на газету, що лежала поруч, на дивані. «Двадцять третє грудня» – було написано під заголовком.

Ми помовчали трохи, я сподівався, що вона зараз скаже «до побачення». Але вона раптом запитала:
– А ви вечеряли?
– Не пам’ятаю, – сказав я щиро.
– Значить, не голодний.
– Ні, не голодний.
– А я голодна.
– А що, вдома їсти нічого?
– Нічого! – підтвердила Ніна. – “Миша повісилася…”. Смішно так?
– Навіть не знаю, як вам допомогти, – сказав я. – І грошей немає?
– Є, але зовсім трошки. І все вже зачинено. А потім, що купиш?
– Так, – погодився я, – все зачинено. Хочете, я понишпорю в холодильнику, подивлюся, що там є?
– У вас є холодильник?
– Старий, – відповів я. – «Північ». Знаєте такий?
– Ні, – зізналася Ніна. – А якщо знайдете, що потім?
– Потім? Я схоплю таксі і підвезу вам. А ви зійдете до під’їзду і візьмете.
– А ви далеко живете? Я – на Сивцевому Вражку. Будинок 15/25.
– А я на Мосфільмівській. У Ленінських гір. За університетом.
– Знову не знаю. Тільки це не важливо. Ви добре придумали, і спасибі вам за це. А що у вас є в холодильнику? Я просто так питаю, не думайте.
– Якби я пам’ятав, – пробурмотів я. – Зараз перенесу телефон на кухню, і ми з вами подивимося.
Я пройшов на кухню, і провід тягнувся за мною, як змія.
– Отже, – сказав я, – відкриваємо холодильник.
– А ви можете телефон носити з собою? Ніколи не чула про таке.
– Звичайно можу. А ваш телефон де стоїть?
– В коридорі. Він висить на стіні. І що у вас в холодильнику?
– Значить, так… що тут, в пакеті? Це яйця, нецікаво.
– Яйця?
– Ага. Курячі. Ось, хочете, принесу курку? Ні, вона французька, морожена. Поки ви її зварите, зовсім зголоднієте. І мама прийде з роботи. Краще ми візьмемо ковбаси. Або ні, знайшов марокканські сардини, шістдесят копійок банка. І до них є півбанки майонезу. Ви чуєте?
– Так, – відповіла Ніна зовсім тихо. – Навіщо ви так жартуєте? Я спочатку хотіла засміятися, а потім мені стало сумно.
– Це ще чому? Справді так зголодніли?
– Ні, ви ж знаєте.
– Що я знаю?
– Знаєте, – наполягала Ніна. Потім помовчала і додала: – Ну і нехай! Скажіть, а у вас є червона ікра?
– Ні, – зізнався я. – Зате є філе палтуса.
– Не треба, вистачить, – сказала Ніна твердо. – Давайте відволічемося. Я ж все зрозуміла.
– Що зрозуміла?
– Що ви теж голодний. А що у вас з вікна видно?
– З вікна? Будинки, копіювальна фабрика. Якраз зараз, пів на дванадцяту, зміна закінчується. І багато дівчат виходить з прохідної. І ще видно «Мосфільм». І пожежна команда. І залізниця. Ось по ній зараз їде електричка.
– І ви все бачите?
– Електричка, правда, далеко їде. Видно тільки ланцюжок вогників, вікон!
– Ось ви і брешете!
– Не можна так із старшими розмовляти, – відгукнувся я. – Я не можу брехати. Я можу помилятися. Так в чому ж я помилився?
– Ви помилилися в тому, що бачите електричку. Її не можна побачити.
– Що ж вона, невидима, чи що?
– Ні, вона видима, тільки вікна світитися не можуть. Так ви взагалі з вікна не виглядали.
– Чому? Я стою перед самим вікном.
– А у вас в кухні світло горить?
– Звичайно, а як же я в темряві в холодильник б лазив. У мене в ньому перегоріла лампочка.
– Ось, бачите, я вас вже втретє зловила.
– Ніна, мила, поясни мені, на чому ти мене спіймала.
– Якщо ви дивитеся у вікно, то відкинули затемнення. А якщо відкинули затемнення, то погасили світло. Правильно?
– Неправильно. Навіщо ж мені затемнення? Війна, чи що?
– Ой ой ой! Як же можна так забріхуватися? А що ж, мир, чи що?
– Ну, я розумію, В’єтнам, Близький Схід… Я не про це.
– І я не про це… Стривайте, а ви інвалід?
– На щастя, все у мене на місці.
– У вас бронь?
– Яка бронь?
– А чому ви тоді не на фронті?

Ось тут я в перший раз запідозрив недобре. Дівчинка мене начебто розігрувала. Але робила це так звичайно і серйозно, що мало мене не злякала.

– На якому я повинен бути фронті, Ніна?
– На самому звичайному. Де всі. Де тато. На фронті з німцями. Я серйозно кажу, я не жартую. А то ви так дивно розмовляєте. Може бути, ви не брешете про курку і яйцях?
– Не брешу, – зізнався я. – І ніякого фронту немає. Може і справді мені під’їхати до вас?
– Так я справді не жартую! – майже крикнула Ніна. – І ви перестаньте. Мені було спочатку цікаво і весело. А тепер стало якось не так. Ви мене вибачте. Начебто ви не вдаєте, а говорите правду.
– Чесне слово, дівчинко, я говорю правду, – сказав я.
– Мені навіть страшно стало. У нас грубка майже не гріє. Дров мало. І темно. Тільки каганець. Сьогодні електрики немає. І мені одній сидіти ой як не хочеться. Я всі теплі речі на себе накутала.

І тут же вона різко і якось сердито повторила питання:

– Ви чому не на фронті?
– На якому я можу бути фронті? Який може бути фронт в сімдесят другому році?!
– Ви мене розігруєте?

Голос знову змінив тон, був він недовірливий, був він маленьким. І неймовірна, забута картинка виникла перед очима – те, що було зі мною, але багато років, тридцять або більше років тому. Коли мені теж було дванадцять років. І в кімнаті стояла «буржуйка». І я сиджу на дивані, підібгавши ноги. І горить свічка, або це була гасова лампа? І курка здається нереальною, казковим птахом, яку їдять тільки в романах, хоча я тоді не думав про курку…

– Ви чому замовкли? – запитала Ніна. – Ви краще говоріть.
– Ніна, – сказав я, – який зараз рік?
– Сорок другий, – відповіла Ніна.

І я вже складав в голові скибочки невідповідностей у її словах. Вона не знає кінотеатру. І номер телефону у неї тільки з шести цифр. І затемнення…

– Ти не помиляєшся? – запитав я.
– Ні, – стояла на своєму Ніна.

Вона вірила в те, що говорила. Може, голос обдурив мене? Може, їй не тринадцять років? Може, вона сорокарічна жінка, захворіла ще тоді, дівчинкою, і їй здається, що вона залишилася там, де війна?

– Послухайте, – сказав я спокійно, – не вішайте трубку. Сьогодні двадцять третє грудня 1972 року. Війна скінчилася двадцять сім років тому. Ви це знаєте?
– Ні, – сказала Ніна.
– Тепер знайте. Зараз дванадцята година… Ну як вам пояснити?
– Гаразд, – сказала Ніна покірно. – Я теж знаю, що ви не привезете мені курку. Мені треба було здогадатися, що французьких курей не буває.
– Чому?
– У Франції німці.
– У Франції давним-давно немає ніяких німців. Тільки якщо туристи. Але німецькі туристи бувають і у нас.
– Як так? Хто їх пускає?
– А чому не пускати?
– Ви не думайте сказати, що німці нас переможуть! Ви, напевно, просто шкідник або шпигун?
– Ні, я працюю в Раді Економічної Взаємодопомоги. Займаюся угорцями.
– Ось і знову брешете! В Угорщині фашисти.
– Угорці давним-давно прогнали своїх фашистів. Угорщина – соціалістична республіка.
– Ой, а я вже боялася, що ви і справді шкідник. А ви все-таки все вигадуєте. Ні, не заперечуйте. Ви краще розкажіть мені, як буде потім. Придумайте що хочете, тільки щоб було добре. Будь ласка. І вибачте мене, що я так з вами грубо розмовляла. Я просто не зрозуміла.

І я не став більше сперечатися. Як пояснити це? Я знову уявив собі, як сиджу в цьому самому сорок другому році, як мені хочеться дізнатися, коли наші візьмуть Берлін і повісять Гітлера. І ще дізнатися, де я втратив хлібну картку за жовтень. І сказав:
– Ми переможемо фашистів 9 травня 1945 року.
– Не може бути! Дуже довго чекати.
– Слухай, Ніна, і не перебивай. Я знаю краще. І Берлін ми візьмемо другого травня. Навіть буде така медаль – «За взяття Берліна». А Гітлер накладе на себе руки. Він прийме отруту. І дасть її Єві Браун. А потім есесівці винесуть його тіло у двір імперської канцелярії, і обіллють бензином, і спалять.

Я розповідав це не Ніні. Я розповідав це собі. І я слухняно повторював факти, якщо Ніна не вірила або не розуміла відразу, повертався, коли вона просила пояснити що-небудь, і мало не втратив знову її довіри, коли сказав, що Сталін помре. Але я потім повернув її віру, повідавши про Юрія Гагаріна і про новий Арбат. І навіть насмішив Ніну, розповівши про те, що жінки будуть носити брюки-кльош і зовсім короткі спідниці. І навіть згадав, коли наші перейдуть кордон з Прусією. Я втратив почуття реальності. Дівчинка Ніна і хлопчисько Вадік сиділи переді мною на дивані і слухали. Тільки вони були голодні як чорти. І справи у Вадіка йшли навіть гірше, ніж у Ніни: хлібну картку він втратив, і до кінця місяця їм з матір’ю доведеться жити на одну картку – робочу картку, тому що Вадік посіяв свою десь у дворі, і тільки через п’ятнадцять років він раптом згадає, як це було, і буде знову засмучуватися, тому що картку можна було знайти навіть через тиждень; вона, звичайно, звалилася в підвал, коли він кинув на решітку пальто, збираючись поганяти у футбол. І я сказав, вже потім, коли Ніна втомилася слухати те, що вважала гарною казкою:
– Ти знаєш Петрівку?
– Знаю, – сказала Ніна. – А її не перейменують?
– Ні. Так ось…
Я розповів, як увійти до двору під арку і де в глибині двору є підвал, закритий гратами. І якщо це жовтень сорок другого року, середина місяця, то в підвалі, найімовірніше, лежить хлібна картка. Ми там, у дворі грали в футбол, і я цю картку втратив.

– Який жах! – сказала Ніна. – Я б цього не пережила. Треба зараз же її відшукати. Зробіть це.

Вона теж увійшла у смак гри, і десь реальність пішла, і вже ні вона, ні я не розуміли, в якому році ми знаходимося, – ми були поза часом, ближче до її сорок другого року.

– Я не можу знайти картку, – пояснив я. – Пройшло багато років. Але якщо зможеш, зайди туди, підвал повинен бути відкритий. В крайньому випадку скажеш, що картку впустила ти.

І в цей момент нас роз’єднали.

Ніни не було. Щось затріщало в трубці, жіночий голос вимовив:

– Це 143-18-15? Вас викликає Орджонікідзе.
– Ви помилилися номером, – відповів я.
– Вибачте, – сказав жіночий голос байдуже.

І були короткі гудки.

Я відразу ж набрав знову Нінин номер. Мені потрібно було вибачитися. Потрібно було посміятися разом з дівчинкою. Адже вийшла, загалом, нісенітниця…

– Так, – сказав голос Ніни. Іншої Ніни.
– Це ви? – запитав я.
– А, це ти, Вадим? Що, не спиться?
– Вибач, – сказав я. – Мені інша Ніна потрібна.
– Що?

Я повісив трубку і знову набрав номер.

– Ти з глузду з’їхав? – запитала Ніна. – Ти пив?
– Вибач, – сказав я і знову кинув трубку.

Тепер дзвонити було марно. Дзвінок з Орджонікідзе все повернув на свої місця. А який у неї справжній телефон? Арбат – три, ні, Арбат – один – тридцять два – тринадцять… Ні, сорок…

Доросла Ніна подзвонила мені сама.

– Я весь вечір сиділа вдома, – сказала вона. – Думала, ти подзвониш, поясниш, чому ти вчора так поводився. Але ти, вочевидь, зовсім збожеволів.
– Напевно, – погодився я. Мені не хотілося розповідати їй про довгі розмови з іншою Ніною.
– Яка ще інша Ніна? – запитала вона. – Це образ? Ти хочеш бачити мене іншою?
– Надобраніч, Ніночка, – сказав я. – Завтра все поясню.

…Найцікавіше, що у цієї дивної історії був не менше дивний кінець. На наступний день вранці я поїхав до мами. І сказав, що розберу антресолі. Я три роки обіцяв це зробити, а тут приїхав сам. Я знаю, що мама нічого не викидає. З того, що, як їй здається, може стати в нагоді. Я порпався години півтори в старих журналах, підручниках, розрізнених томах додатків до «Ниви». Книги але пахнули старої, теплим пилом. Нарешті я знайшов телефонну книгу за 1950 рік. Книга розпухла від вкладених в неї записок і закладених папірцями сторінок, кути яких були обшарпані і замусолені. Книга була настільки знайома, що здавалося дивним, як я міг її забути, – якщо б не розмова з Ніною, так би ніколи і не згадав про її існування.

Чотири перші цифри відомі. Г-1-32… І ще я знав, що телефон, якщо ніхто з нас не прикидався, якщо зі мною не пожартували, стояв в провулку. Ніяких шансів знайти телефон не було. Я сів з книгою в коридорі, витягнувши з ванної табуретку. Мама нічого не зрозуміла, посміхнулася тільки, проходячи повз, і сказала:

– Ти завжди так. Починаєш розбирати книги, через десять хвилин поглошен читанням, і прибиранню кінець. Вона не помітила, що я читаю телефонну книгу.

Я знайшов цей телефон. Двадцять років тому він стояв у тій же квартирі, що й в сорок другому році. І записаний був на Фролову К.Г.

Згоден, я займався дурницями. Шукав те, чого і бути не могло. Але цілком допускаю, що відсотків десять цілком нормальних людей, якби вони опинились на моєму місці, зробили б те ж саме. І я поїхав на Сивцев Вражек.

Нові мешканці в квартирі не знали, куди поїхали Фролови. Та й чи жили вони тут? Але мені пощастило в домоуправлінні. Старенька бухгалтерка пам’ятала Фролових, з її допомогою я дізнався все, що було потрібно, через адресний стіл.

Вже стемніло. У стандартному двоповерховому магазині продавали французьких курей у вкритих інеєм прозорих пакетах. У мене з’явилася спокуса купити курку і принести її, як обіцяв, хоч і з тридцятирічним запізненням. Але я добре зробив, що не купив її. У квартирі нікого не було. І по тому, як гулко лунав дзвінок, мені здалося, що тут люди не живуть. Поїхали.

Я хотів було піти, але потім, якщо вже забрався так далеко, подзвонив у двері поруч.

– Скажіть, Фролова Ніна Сергіївна – ваша сусідка?

Хлопець в майці, з димлячим паяльником в руці, відповів байдуже:

– Вони поїхали.
– Куди?
– Місяць як поїхали на Північ. До весни не повернуться. І Ніна Сергіївна, і чоловік її.

Я вибачився, почав спускатися по сходах. І думав, що в Москві, цілком ймовірно, живе не одна Ніна Сергіївна Фролова 1930 року народження. І тут двері ззаду знову розчинилася.

– Стривайте, – сказав той же хлопець. – Мати щось сказати хоче.

Мати його тут же з’явилася в дверях, запинаючи халат.

– А ви ким їй будете?
– Так просто. – відповів я. – Знайомий.
– Чи не Вадим Миколайович?
– Вадим Миколайович.
– Ну ось, – зраділа жінка, – мало вас не упустила. Вона б мені ніколи цього не пробачила. Ніна так і сказала: не прощу. І записку на двері приколола. Тільки записку, напевно, хлопці зірвали. Місяць вже пройшов. Вона сказала, що ви в грудні прийдете. І навіть сказала, що постарається повернутися, але далеко-то як…

Жінка стояла в дверях, дивилася на мене, немов чекала, що я зараз відкрию якусь таємницю, розповім їй про невдале кохання. Напевно, вона і Ніну катувала: хто він тобі? І Ніна теж сказала їй: «Просто знайомий».

Жінка витримала паузу, дістала лист з кишені халата.

«Дорогий Вадим Миколайович!
Я, звичайно, знаю, що ви не прийдете. Та й як можна вірити дитячим мріям, які й собі самій вже здаються лише мріями. Але ж хлібна картка була в тому самому підвалі, про який ви встигли мені сказати…»

Кір Буличов

Реклама