Мені ніколи не забути, як одного разу за викликом наша бригада приїхала до літнього священика, якого повалив інфаркт

Він лежав на ліжку в темно-синьому підряснику з невеликим хрестом в руках. Об’єктивні дані говорили про кардіогенний шок. Тиск вкрай низький. Хворий був блідий, з холодним липким потом, сильними болями. При цьому зовні не просто спокійний, а АБСОЛЮТНО спокійний і незворушний.

І в цьому спокої не було ніякої натяжки, ніякої фальші. Мало того. Мене вразило перше поставлене ним запитання. Він запитав: «Багато викликів? Ви, напевно, ще й не обідали?». І, звертаючись до своєї дружини, продовжив: «Маша, збери їм що-небудь поїсти». Далі поки ми знімали кардіограму, вводили наркотики, ставили крапельницю, викликали «на себе» спеціалізовану реанімаційну бригаду, він цікавився, де ми живемо, чи довго добираємося до роботи. Запитав слабким голосом, скільки у нас з фельдшером дітей і скільки їм років.

Він турбувався про нас, цікавився нами, не виявляючи і краплі страху, поки ми проводили свої маніпуляції, намагаючись полегшити його страждання. Він бачив наші заклопотані обличчя, дружину, яка плаче, чув, як при виклику спеціалізованої бригади звучало слово «інфаркт». Він розумів, що з ним відбувається. Я був вражений таким самовладанням.

Через п’ять хвилин його не стало.

Дивне почуття не залишає мене й до теперішнього часу, яке викликала в мені ця смерть. Тому що найчастіше все буває зовсім не так. Страх паралізує волю хворих. Вони думають тільки про себе і свій стан, прислухаються до змін в організмі, до останнього подиху чіпляються за найменшу можливість жити. Все що завгодно, але лише б жити. У квартирах, де немає місця іконам і хрестів, але зате є плазмова панель у всю стіну, де в коридорі просять одягнути целофанові бахіли, незважаючи на важкий стан хворого, взагалі, буває, розігруються «істерики останньої хвилини». Зі стогоном, метанням по ліжку, хапання за руки, загляданням в очі, невпинними запитаннями про своє становище і його прогноз з метою зловити в погляді лікаря, його голосі, словах хоч якусь примарну надію на чудо зцілення. Такі хворі перед впаданням в несвідоме, вимотують рідних і оточуючих своїм страхом. Медики відчувають себе після такого невдалого результату знесиленими. Але не тому, що не змогли надати допомогу в повному обсязі і врятувати пацієнта. Спустошеність і розгубленість відчуваєш від того, що смерть тут перемогла людину.

До слова сказати, точно такі ж «переможені» страхом хворі зустрічаються там, де всі стіни обвішані іконами, столи завалені релігійною літературою, всюди сумеречно мерехтять лампади, а хворі замість прописаних лікарями ліків п’ють тільки святу воду, багато літрів якої в різній тарі можна побачити всюди в квартирі.

А ось після смерті того священика досі, як не дивно, в мені живе почуття тихої радості. Там смерть не здобула перемогу. І коли я «прокручую» в пам’яті 2-3 подібних випадки з моєї практики, саме собою виникає питання: «Смерть, де твоє жало?»

Георгій ЄГОРОВ, лікар «Швидкої допомоги»

Реклама
Загрузка...