Історія про найкоротшу консультацію у психолога

Прийшли удвох. Чоловік і дружина. Перший раз у мене. Я втомлена (5-я консультація), голодна і від цього чомусь спокійно-незворушна, пише джерело.


– Я перший раз у психолога! – каже роздратовано чоловік. – Мене дружина вмовила!
– І?
– Що і?!! Син у нас. У мене. Дебіл! – каже він.
– Дебіл – це психіатричний діагноз, – втомлено кажу я. – Ваш син в цьому сенсі дебіл?

Чоловік вже на мене дивиться як на дебілку. Потім переводить погляд на дружину з німим запитанням: «Ти до кого мене привела, взагалі?!!»

Вона зіщулилася, сидить на краю стільця, очі відводить. Руки затиснула між колінами. Він кривиться, повертається до мене, мовчить. Я теж. Не витримує. Злиться ще більше.

– Ось ви ж як би психолог, так? Хм. Ну так поясніть мені тоді, що мені з ним робити?
– З ким?
– З сином!
– А що з ним?

Чоловік округлює очі, дивуючись моїй тупості і нездатності читати думки. Знову повертається до дружини з виразом: «Де ти цю дурепу знайшла?». Але дружина – досвідчений боєць, сидить не піднімаючи очей, і лише по тому, як блідне її обличчя, я розумію – всі сили у неї пішли на те, щоб привести чоловіка до мене.

– Він берегів не бачить, розумієте. Шмаркач. 14 років, а поводиться як, як…
– Як?
– Приходжу додому. Після роботи. Черевики посеред килимка на коридорі стоять. Я йому: «Ти хоч що-небудь в цьому житті вмієш? Черевики хоча б на місце поставив». Сто раз говорив йому ставити черевики збоку, так, ні, як дебіл, нічого не розуміє. Все в житті легко дістається. Телефон ось зламав. Не цінує. Не ділиться нічим зі мною. Матері грубіянить. Вдома нічого не робить. Всі слова як об стіну горохом. Ні сорому ні совісті. І ось як, як себе з ним вести?! Як порозумітися? Ви ж психолог, ну так порадьте!!! Є у вас рецепт?
– Є, – відповідаю, порушуючи всі канони психологічної консультації.
– І рішення є?
– Є, – чоловік дивується від своєї нахабності ще більше.

Розумієте, є алгоритм психологічної консультації. Особливо першої. І мене вчили, що перша зустріч – це збір інформації, визначення запиту, налагодження контакту. Ні про яку терапію мови немає. Тим більше ні про яке остаточне рішення. Що на мене найшло… (((

– Я правильно зрозуміла, що ви не знаєте, як розмовляти з сином, і не можете знайти з ним спільної мови?
– Ну так, сказав же!
– Рішення є, дуже просте. Але не знаю, чи впораєтеся ви з ним, – з абсолютно щирим сумнівом кажу я.
– Ну? Говоріть!
– Це не говорити, це зробити необхідно.
– Що зробити?
– Як звуть вашого сина?
– Антон.

І тут я зовсім Борзов (колеги мене зрозуміють, про що я), дістаю аркуш паперу, маркер, пишу на ньому «син Антон, 14 років», кладу в дальній кут кабінету і пропоную чоловікові уявити свого сина, що стоїть на цьому аркуші.

– Вийшло? – питаю.
– Так.
– А зараз повільними кроками підійдіть до листка, встаньте на нього, увійдіть в образ сина і станьте ним.

З явним сумнівом на обличчі він робить це. Закриває очі.

– А тепер скажіть, що відчуваєте?
– Самотність страшну. Сльози в горлі. Плакати хочу.
– Чому?
– Від образи. Всі смикають, дістають. То не так, це… Жити не хочеться. Я як виродок якийсь для всіх.
– Для кого – для всіх?
– Ну для всіх.
– Для кого?
– Ну батька.
– А чого б хотілося від нього?
– Щоб хоч раз похвалив. Запитав, як справи. Щоб не кричав. Щоб… я ж теж чоловік, щоб пишався мною.
– Зробіть вдих і на видиху виходьте з листка.

Чоловік мовчки підходить до стільця, сідає. Тиша. Жінка витирає сльози.

– Я все зрозумів, – раптом тихо, майже пошепки каже він. – Все зрозумів. Я себе так само в дитинстві відчував. А від батька чув одні докори. Тепер я так само поводжусь. Я зрозумів все. Дякуємо.

Очі у нього і у дружини зелені. Ясні. І вуха у нього якісь добрі, зворушливі… 18 хвилин все тривало. Перший раз в моєму житті.

Реклама