Як не треба робити, якщо дитина розкапризувалась

Дитина заливається сльозами, кричить і пручається, а мама, вже не стримуючи емоцій, кричить у відповідь, загрожує покаранням, б’є дитину. Знайома ситуація?

Таке часто можна побачити на вулиці або в якому-небудь громадському місці. Хтось думає, що так ніколи зі своїми дітьми не робитиме, а хтось тихенько зітхає: він такий не один. Заспокоїти дитину буває ой як не просто. Від таких ситуацій не застрахований жоден, навіть якщо його малюк найспокійніша дитина на світі.

Найчастіше батьки, зіткнувшись з негативними емоціями своєї дитини, відповідають не менш бурхливою реакцією: “Заспокойся негайно!”, “Припини скиглити, а то …”, “Відійди від мене!”. І істерика дитини набирає нових обертів. Зазвичай в цей момент хтось з батьків теж втомився, нервує або розгублений, а поведінка дитини тільки погіршує ситуацію. І доросла людина зривається на маленькій людині, забувши, що дітям набагато важче справлятися зі своїми почуттями і що вони потребують нашого розуміння і співчуття. Ми забуваємо, що дітям в цей момент набагато гірше, ніж нам, а істерика у дитини – не найстрашніше. Набагато гірше те, що так поступово псуються теплі відносини між мамою і її дитиною.

Але ж все може бути по-іншому.

Як заспокоїти дитину, або чому в деяких батьків діти так голосно і довго плачуть?

Ні в яких аеропортах світу діти не плачуть так часто, так голосно і так тривало, як в наших аеропортах. Дитячий плач – це ніби візитна картка нашого аеропорту. Діти тут не просто плачуть, а плачуть голосно, довго, заливаючись гіркими сльозами. Плачуть так довго, що люди починають обертатися, тому що закрадається підозра: а може бути, дитина одна? Її нікому заспокоїти? Потрібно прийти на допомогу?

Але ні. Дитина не одна. Поруч, як правило, мама або обоє батьків. І вони вживають заходів, які, з їх точки зору, повинні привести до того, що дитина заспокоїться. Вони ігнорують дитину, загрожують їй, соромлять, критикують, відштовхують, забороняють, починають відходити від дитини, загалом, роблять все те, що, навпаки, викликає у дитини ще більш бурхливі напади ридань, які, в свою чергу, викликають ще більшу незручність, роздратування і обурення батьків.

Що сталося з нами, я ніяк не можу зрозуміти?

Звідки у нас, дорослих, така черствість і жорстокість до почуттів дитини? Звідки така неповага до її стану, до її потреб? Чому ми, дорослі, стали такими нечутливими, такими глухими, чому так тішимося своєю дорослою владою над дитиною?

Куди поділася наша батьківська природна здатність відчувати дитину, підтримувати, співпереживати в скрутну хвилину?

Я до цього ніяк не можу звикнути, та й не хочу звикати. Навіщо розвивати в собі цю емоційну глухість, повторюючи собі як мантру: «Все одно ти нічого не можеш змінити».

Я можу.

Хоча б своїми статтями і семінарами для батьків я можу спробувати достукатися до сердець мам і тат.

Для мене завжди велика мука знаходитись поруч з дитиною в ситуації, коли вона страждає, і я бачу, розумію, що вона відчуває, чого насправді хоче і як просто їй це дати, замість того щоб «виховувати». Реакція батьків в таких ситуаціях часто, навпаки, ще більше посилює горе дитини і травмує її.

Розумієте, в аеропорту такі ситуації особливо сильно кидаються в очі, тому що в звичайному житті ви просто проходите повз і йдете по своїх справах, ви не можете спостерігати за розвитком подій. А в аеропорту ви нікуди не йдете – ви просто чекаєте свого рейсу, і все відбувається у вас на очах.

Мені кожен раз хочеться втрутитися і підказати батькам, що всього-навсього, дитину потрібно притиснути до себе, потрібно обійняти її, потрібно підбадьорити її добрим словом і пожаліти, потрібно спробувати відвернути її увагу і заспокоїти.

Такі прості, елементарні, банальні речі.

Здається, що це настільки очевидно, що просто безглуздо про це писати. Але знову і знову я стаю свідком жахливих сцен в аеропорту, які потім надовго в’їдаються в мою пам’ять, і я продовжую вже подумки заспокоювати цю нещасну дитину, яка у важкі хвилини замість підтримки найріднішої і близької людини відчуває її відторгнення.

Адже у дитини більше немає нікого в усьому цьому величезному багатотисячному аеропорту, ні в кого просити захисту, допомоги, підтримки. Тільки одна найближча, найрідніша людина поруч, і саме вона не підтримує, не заспокоює, не допомагає – а лає.

І дитина залишається один на один зі своїм дитячим горем, невтішно ридаючи.

Я була свідком багатьох таких ситуацій.

Ось одна з них.

Стою в черзі за водою. Попереду мама і дочка. Дівчинці років 5. Тримає в одній руці сік, іншою ручкою бере маму за спідницю.

– Не чіпай мене, – мама відштовхує руку доньки. Дівчинка знову бере маму за спідницю.

– Не чіпай мене, я тобі сказала. Ти що, не розумієш? Не потрібно на мені висіти, – ще сильніше відштовхує дівчинку.

Дівчинка починає спотворюватися, оченята наливаються слізьми, але вона знову бере маму за спідницю.

Боже мій, адже це таке просте і природне бажання дитини – триматися за свою маму! Коли навколо так багато народу, коли шумно і незнайоме місце. Чому у мами це викликає таке роздратування і нерозуміння?

– Я тобі сказала, будеш на мені виснути, я тобі ніякого соку не куплю. Дівчинка продовжує брати маму за спідницю.

– Пішла і поставила сік назад на полицю. Швидко пішла і поставила сік на полицю. Я що тобі сказала?

Це каже навмисно голосно, щоб усім в черзі було чутно, і всі подивилися на те, як «погано себе веде ця дитина».

Обличчя дівчинки спотворюється ще більше, вона ледве-ледве стримує свої сльози, вся червоніє, губки тремтять. Тепер вона починає кулачком стукати по маминій спідниці, тому що їй боляче. Вона розлютилася і образилася, і не в силах впоратися зі своїми почуттями. Вона намагається робити те, що може їй хоч якось допомогти показати мамі, що сердиться, що не згодна з таким зверненням. Якби вона могла говорити і пояснювати, як доросла людина, то вона б сказала: «Мама, мені дуже боляче, я злюся на тебе, бо ти несправедливо чиниш зі мною».

Але маленькі діти поки що не вміють висловлювати свої почуття словами (і наше завдання, як батьків, їх цьому якраз навчити).

Маленька дитина часто висловлює свою злість за допомогою кулаків або слів на кшталт: «Ти погана», «Я тебе не люблю».

І дівчинка продовжує кулачком легенько постукувати маму по спідниці, ледве стримуючи сльози.

– Та ти чого, зовсім здуріла чи що? Тобі не соромно? Ніякого соку, йди взагалі з очей моїх геть, – і відштовхує дівчинку вже досить сильно.

І починається німа сцена. Дівчинка продовжує наближатися до неї з кулачками, а мама її відштовхує від себе, все сильніше і сильніше. Дівчинка вся червона, ще трошки і почне ридати. Але ж усе починалося з того, що дитина просто намагалася бути ближче до мами!

Я чужа людина, стою і у мене серце болить за цю дитину. Мені хочеться її обійняти, притиснути до себе, сказати: «Все буде добре». В цей момент я не витримую, м’яко доторкаюся до плеча мами і кажу: «Ви просто обійміть її зараз».

– Та це взагалі марно, – усміхається мама. – Я її знаю. Що толку обіймати.

З точки зору цієї мами, обіймати дитину – толку немає! Що тут можна ще сказати? Напевно, куди більший толк відштовхувати від себе свою, ледве стримуючу сльози, дитину. У цей момент мама розплачується на касі за сік і вручає його дівчинці з такими словами:

– На, тримай свій сік, який ти не заслужила.

Дитина відвертається (вже настільки боляче, що навіть сік не в радість).

– Ну й добре, сама вип’ю, раз не хочеш, можеш взагалі тут залишатися, – мама розвертається і швидкими кроками зникає в натовпі. Дитина з гучними риданнями біжить в жаху за мамою в натовп.

Завіса.

Давайте ще раз подивимося, що сталося.

Спочатку дитина намагалася бути ближче до мами, і фізично, і психологічно, їй хотілося триматися за неї. У відповідь на ігнорування цієї потреби, дитина стала злитися на маму і ображатися на неї. А коли і ці почуття були проігноровані мамою, дитина стала ридати.

Досвід дитини:

  • «Коли я показую, що мені потрібна любов, мене відштовхують і відкидають. Коли я показую, що мені погано, мене теж відштовхують і відкидають. Мене не люблять».

Уроки дитини:

  • «Якщо тобі хочеться кохання, не показуй, тебе відштовхнуть».
  • «Якщо тобі погано, не показуй, буде ще гірше».
  • «Якщо мамі щось не сподобається, вона легко може мене кинути і піти».
  • «Якщо показувати свої почуття, кохана людина може кинути».
  • «Якщо показувати свою любов або просити про кохання, потім може бути погано і боляче».

Ось ми, колишні діти, і зростаємо в таких дорослих, які не розуміють свої почуття, не можуть їх висловити і показати, соромляться своїх почуттів, думають, що негідні любові, що любов потрібно заробляти добрими вчинками, що якщо нам погано, то все одно нам ніхто не допоможе, нікому до нас немає ніякого діла, марно просити про допомогу. Краще тримати себе в руках і не показувати свої почуття – ні погані ні хороші.

Але ж все могло бути в цій ситуації зовсім по-іншому!

Мама могла просто притиснути свою дочку до себе зі словами: «Моя хороша, розумію, як ти втомилася, як тобі хочеться вже кудись сісти. Зараз ти вип’єш сік, і він додасть тобі сили, буде веселіше. Ми кудись сядемо і будемо спостерігати за людьми і чекати нашого літака. Як добре подорожувати разом. Правда?»

Адже це так просто! Для цього не потрібно ніяких психологічних знань. Просто потрібно звернути увагу на свою дитину, на хвилину перестати її«виховувати» і постаратися зрозуміти, що з нею зараз відбувається.

Перш ніж лаяти – просто постарайтеся зрозуміти свою дитину.

Автор Катерина Кес.

Реклама