Як ми крадемо у дітей їхній золотий час

Батьки, не забудьте!

Але є одна річ, яка нам, батькам, точно під силу.  Настав час схаменутися і перестати забирати дитинство у наших дітей:
1. Перестати їх соромити, закликати до дисципліни з будь-якого приводу. Перестати виливати на них свої емоції і труднощі. Для дитини цей вантаж нестерпний. Це наша з вами ноша.
2. Перестати маніпулювати своїм здоров’ям – діти найбільше в житті бояться нас втратити!
3. Перестати вимагати від дітей неможливого для їхньго віку: наприклад, сидіти спокійно в три роки або складати оригамі, коли хочеться стрибати. Не плакати, навіть коли не можеш висловити свої почуття інакше. Бути акуратним, коли маленькі ручки ще не дуже тебе й слухаються.
4. Перестати мучити своїх дітей, смикати їх, вичитувати – особливо на людях.
5. Перестати мінятися з ними місцями, вимагаючи співчуття, розуміння, жалю

Ми так хочемо, щоб нас розуміли і сприймали такими як ми є. Але чи багато ми розуміємо в дітях? Чи знаємо ми і хочемо знати про особливості їх виховання, про те, що відбувається в їхніх головах і душах?
Дайте відповідь самій собі, до якого віку у дитини складається посидючість та інтерес до читання? Коли вона може розділити причину і наслідок? Коли їй можна надовго розлучатися з батьками – і як це робити для неї безболісно? Коли їй стає потрібне спілкування з іншими дітьми, в якій кількості і в якій формі? Які у неї потреби в тому чи іншому віці?
Чудово, якщо на кожне питання у вас знайшлися відповіді. А якщо відповідей немає? Або ще гірше: всередині піднімається глухе роздратування з агресивним посилом «все це нісенітниця і абсолютно неважливо»?
«Нас ростили, нічого цього не знаючи, – і нічого, ми виросли?!» По-перше, принцип «зі мною так вчинили, і я виросла нормально» – не працює. Занадто різні покоління.
Занадто багато що змінилося в світі. Занадто іншими приходять сюди наші діти. А, по-друге, ви ж не сядете за кермо авто, не вивчивши ПДД? Так чому ви вважаєте, що про психіку і про душу вашої дитини нормально не знати нічого?
До речі, давайте чесно зізнаємося хоча б собі, що і ми в результаті такого виховання виросли не особливо-то і нормальними. Засмикані, затюкані, залякані. Ми не розуміємо власні емоції і не вміємо їх контролювати. Ми не справляємося зі своїми душевними кризами і постійно тікаємо від болю. Роки, що минають від відповідальності за власне життя, ми не маємо в житті ні правильних орієнтирів, ні міцного внутрішнього стрижню. Хіба це ми мріяли подарувати нашим дітям? Хіба це ми повинні дбайливо передавати з покоління в покоління, з рук в руки, від серця до серця?
Подивімося правді у вічі. Ми – досі діти. Діти в дорослих тілах. Діти, які так і не змирилися з тим, що в них не було справжнього безтурботного дитинства. Діти, які досі не хочуть дорослішати повністю. Назовсім. Безповоротно.

Реклама
«1 2
Загрузка...