Як батьки програмують майбутнє своїх дітей

Батьки-це авторитет для дитини

Сорокарічна жінка розповідала мені, як одного разу в дитинстві строга мама одягала її в нове платтячко і, відправляючи гуляти на вулицю, суворим голосом попередила: «Прийдеш брудна – вб’ю!»
Вона пішла у двір і спочатку дуже боялася зробити хоч один незручний рух, з жахом уявляючи, що з сукнею може щось статися. Але потім у двір вийшли діти, почалася гра.

Поступово страх відпустив її і вона почала гратися, як і всі діти. Але в процесі гри хтось штовхнув її в безглуздій дитячій сутичці. Вона спіткнулася, впала, піднімаючись, наступила на край сукні. Почувся тріск тканини, і до свого жаху вона побачила своє платтячко – вимазане, з відірваним воланом. Відчуття жаху вона запам’ятала на все життя – вона ж була абсолютно впевнена, що тепер мама її вб’є. Вона почала плакати, і плакала так відчайдушно, що інші мами, які перебували у дворі, зібралися навколо неї і навперебій почали заспокоювати. Але нічого не допомагало – тому що дитина знала, що мама її вб’є.

Уявіть собі, яке потрясіння зазнала дівчинка, який жах вона зазнала по-справжньому, якщо дорослі люди, зрозумівши, чому вона так плаче, навіть не стали її вмовляти, щоб вона заспокоїлася, а стали шукати вихід із ситуації. Її привели додому до однієї з жінок, де платтячко зняли, випрали, пропрасували, щоб висушити. Потім дівчинку повели на сусідню вулицю, де знаходилося ательє мод. Там жінки пояснили ситуацію працівникам ательє, – і відірвану обірку пришили так, що й сліду не залишилося. І тільки після того, як дівчинка переконалася, що нічого не помітно, вона заспокоїлася…

Я описала цю ситуацію, щоб показати вам, – діти сприймають усіх по-справжньому, вони нам вірять. Ми для них – значущі люди. Тому наша думка, оцінка, яким вони вірять, як безумовна правда про них, звучить для них іноді як вирок. Особливо якщо ми говоримо їм це часто, вказуючи на якісь їхні якості, вміння або невміння. Вони нам дійсно вірять. І вважають нашу думку про них – кінцевою, як діагноз, який ми їм ставимо. Одна мама говорила мені сумним голосом, приречено:

– Вірші запам’ятовує погано. Пам’яті зовсім немає!

І я в черговий раз здивувалася, – як легко і бездумно батьки ставлять свої діагнози, прирікаючи дитину саме на підтвердження цього діагнозу.

– Але через те, що ви говорите це своїй дитині, вона не стане краще запам’ятовувати, – щоразу доводилося мені говорити. – Навпаки, завдяки вам дитина вже знає, що вона погано запам’ятовує, що пам’яті у неї немає… Вона приймає це як кінцевий висновок про себе…

Ми самі позбавляємо наших дітей можливостей зростання, розкриття певних здібностей, ставлячи такі «діагнози». Я пам’ятаю, як щоразу дивувалася, бачачи малюнки онука, – тривалий час він малював справжні «каляки-маляки», які малюють малюки, а не діти його віку. Його ровесники в дитячому саду малювали вже розгорнуті картини, показуючи навіть перспективу, масштаб, відображаючи міміку осіб, – він же малював чоловічків за принципом – крапка, крапка, два кружечка, ротик, носик, огірочок… Я розуміла – якісь мозкові структури ще не сформовані, тому він так примітивно і «неправильно» для свого віку малює. І ніхто з нас, дорослих, не говорив – ти не вмієш малювати… Минув час, і якось непомітно для всіх нас, – дитина раптом почала малювати, стала передавати і перспективу, і масштаб, і вирази облич. Просто – ніхто не поставив йому «остаточний» діагноз, позбавивши його перспективи вміти малювати.

Скільки разів, пропонуючи дорослим людям намалювати щось, потрібне в процесі якихось вправ, я чула: я не вмію малювати! – «Звідки ти це знаєш? – питала я. – Хто тобі це сказав? Ти просто почни, – і ти не зможеш не вміти! Не вміють тільки ті, хто знає, що не вміє і вже не намагається…» і справді, іноді упродовж декількох днів тренінгу люди починають малювати! Тому що просто скасовують «діагноз», що був поставлений їм в дитинстві.

Часто саме наші батьківські «діагнози» призводять до більш тяжких наслідків, ніж уміння або невміння щось робити. Наші думки і оцінки іноді приводять дітей до тривожності, до невіри в себе, до опускання рук, до приреченості. Навіть наше безневинне здавалося б: «Ну, і що ти накоїв? Що ти зробив, я тебе питаю?!!» сказане трагічним голосом з приводу не такого вже значимого вчинку дитини, викликає у неї відчуття, що сталося щось страшне. Іноді, знову ж таки, навіть не бажаючи цього, ми викликаємо в дитині відчуття непоправності того, що сталося, приреченості тому, що вона скоїла те, що не можна змінити!

І це може призвести до справжньої трагедії (і такі випадки бувають!), – до самогубства дитини, коли вона не може жити під тягарем власної провини і нікчемності, що навіяні йому, нехай і несвідомо, не спеціально, такими ось караючими батьками. Ми ніби прирікали дитину до якоїсь певної поведінки, повідомляючи їй про кінцівки своїх висновків про неї та її вчинках.

Реклама
Загрузка...