Я помчав додому як ошпарений, аби бабуся замовкла. А як мені потім довелося битися з пацанами, щоб вони перестали називати мене …

Петя, додому! – голосно покликала жінка з балкона з будинку навпроти. – Я кому кажу! Вечеря холоне!
«Щас», – пробурчав пацанчик в зелених шортах і перевальцем увійшов до під’їзду.
А я з дитинства, можна сказати, привчився вчасно приходити вечорами додому, – сказав мені друг дитинства Владик. – Бабуся привчила.
Що, в куток ставила?
Якби! – зітхнув Владик. – Ти ж пам’ятаєш мою покійну бабусю?
Вона у тебе начебто казашка була?
Магріпа завжди ходила з білою хусткою  на голові, в довгій, до п’ят, зеленій сукні, і говорила хоча і жваво, але з невимовним акцентом. Наприклад, вона вимовляла не “шофер», а «Шопер» (тобто букву «ф» вимовляла як «п», та й наголос робила на перший склад). Не давалася бабусі чомусь і буква «в». Їх сусіда Володю вона кликала Болодя.


Ага, – підтвердив Владик. – Казашка.
Владик зовні пішов в свою бабусю-казашку: темноволосий, з примруженими очима. Втім, я ніколи не замислювався про його національність, як і він, думаю, про мою.
У нас був спільний двір, загальна компанія, загальні ігри, а більше нам нічого й не потрібно було. І коли наша сім’я переїхала в місто, мені дуже не вистачало тієї нашої веселої компанії, і в першу чергу Владислава.
Одного разу мої батьки поїхали на весілля до родичів, – продовжив свою розповідь мій друг дитинства. – Навчальний рік уже почався, так що вдома залишилися я і бабуся Магріпа. І ось я в перший же день загрався у нас у дворі і забув, що треба йти на вечерю. А бабуся раз покликала мене з балкона, два. А я нуль уваги. І тоді бабуся як гаркне на весь двір:
Блядік, йди їсти додому! “Кушать” холоне! Бляяядік, дооодому!
Я помчав додому як ошпарений, аби бабуся замовкла. А як мені потім довелося битися з пацанами, щоб вони перестали називати мене Блядіком …
Посміявшись, я обійняв Владислава за плечі:
Ну що, дорогий мій …
Тільки спробуй передражнити мою незабутню бабусю, вб’ю! – тут же перебив мене друг дитинства.
… Дорогий мій Владиславе, пішли за стіл! – продовжив я. – У мене народився тост: за наших милих бабусь.
Це можна, – полегшено зітхнув Владик. – Пішли!
Слухай, а вона не пробувала тебе називати не скороченим, а повним ім’ям? – невинно запитав я. Це як? Блядислабом, чи що? – ображено перепитав Владик. Першим під стіл поповз я …

Реклама
Загрузка...